«Русская весна». Нотатки фотографа

Харківський вокзал зустрічає порожніми перонами. Мабуть, везти речі до готелю біля площі Свободи було помилкою. Підходжу до ОДА — і розумію, що запізнився. Буквально пів години тому тут усе скінчилося. Площу патрулює міліція, а біля самої будівлі стоять люди в масках і чорних одностроях. Кулемети, автомати, суворі, важкі погляди…

Пізніше дізнаюся: це спецпідрозділ МВС «Ягуар» з Вінниччини, який без жодного пострілу звільнив будівлю. Усіх нападників уже заарештували й тримають у внутрішньому дворі. Устигаю лише помітити кволого, наляканого, зовсім юного хлопця в камуфляжних штанах, якого міліціонери повели в будівлю ОДА.

Гори сміття, шин і поламаних меблів перед входом уже розгрібають комунальники. Поодинокі перехожі, поспішаючи у своїх справах, із подивом озираються на спецпризначенців. Біля кордону міліції починають збиратися люди з георгіївськими стрічками. Вони без особливого завзяття задирають міліціонерів, ті ж не реагують.

На диво, безперешкодно проходжу крізь оточення. У закопченому холі мене зустрічає бюст Тараса Шевченка. В очі впадає лист пінопласту з написом великими чорними літерами «Россия», що причаївся за ним. Піднімаюся на другий поверх. Тут іще валяються пожежні рукави, по кутках — пляшки з темною рідиною, а працівники кволо усувають безлад, що залишився після захоплення. У відкритому залі засідань столи завалені буханцями хліба, печивом, дешевою локшиною та чаєм. Усюди — великі пляшки з водою. Ті, хто захоплював ОДА, очевидно, готувалися сидіти тут довго.

Спокій порушує гамір з вулиці. З вікна добре видно площу Свободи — найбільшу в Європі. На її початку височить пам’ятник Леніну. Кілька офіцерів мовчки спостерігають, як організатори намагаються «завести» малолюдний натовп, що стримується кордоном міліції. Серед людей з колорадськими стрічками та російськими прапорами утворюються невеликі активні групи, вони кидаються на міліцію, але бракує напруги та сили. Дехто, помітивши мене з камерою у вікні, кривляється й показує середні пальці.

В одному місці натовп намагається прорватися, але, діставши гумових кийків, відступає. Чутно жіночі зойки, лайку. Найактивніших міліціонери висмикують із натовпу й відводять убік. Тим часом за їхніми спинами, просто посеред площі, починає збиратися проукраїнський мітинг — міліція формує ще один кордон.

Ближче до обіду через площу підтягується масовка на чолі з молодиками, які несуть червоний плакат із зіркою та написом: «Никаких выборов без референдума!». Назва політичної сили, що проводить тут свій «мирний» мітинг, не залишає сумнівів. Активісти лівого угруповання «Боротьба» вже були помічені в акціях антимайдану в різних містах України. Це угруповання зникло так само неочікувано, як і з’явилося на політичній мапі країни, щойно наприкінці травня 2014 року пройшли президентські вибори.

Наразі ж молодики намагаються розпалити нечисленну купку людей, що залишалися перед будівлею ОДА, і за деякий час безладний натовп переміщується до бокового в’їзду у двір адміністрації. Після недовгого спілкування з міліцією через зачинені ворота лунають заклики прямувати до суду, де обирають запобіжні заходи учасникам штурму адміністрації, — і натовп рідіє.

До вечора пристрасті поступово вщухають. Харків повертається до буденного життя. Тільки в стінах ОДА кипить робота: співробітники та комунальники ретельно відмивають підлогу й стіни від кіптяви.

Похмурий квітневий ранок. Порожня площа Свободи. Завжди захоплювався Харковом — його простором, парками і неймовірною повітряністю центру. Поодинокі перехожі перед ОДА, де вже встигли забити фанерою розтрощені вікна. Український прапор на будівлі. Та спокій здається оманливим. На краю площі — ряди алюмінієвих щитів із притороченими до них гумовими кийками та залізними шоломами. Поруч — групи міліціонерів, ніби в очікуванні чогось. Учорашніх суворих спецпризначенців уже не видно. Люди йдуть на роботу, хтось веде дитину в садочок, дівчина несе квіти — і здається, ніби й не було тут кількох днів заворушень.

Підходжу до будівлі ОДА. Тут навіть немає міліцейського кордону. За деякий час увагу привертає загін міліції в обладунках, що переходить вулицю й прямує до адміністрації. Намагаюся зняти з верхньої точки, піднімаю руки з камерою — і дістаю відчутний удар щитом у груди від одного з міліціонерів… Похідний стрій правоохоронців утягується у двір ОДА. Настає чітке усвідомлення: «Харківська народна республіка» померла, так і не народившись.

Після недовгої наради з керівником фотослужби Франс прес, Сергієм Супінським вирішуємо, що мені треба їхати до Донецька. Саме там події розвиваються з приголомшливою швидкістю. Саме там 7 квітня вже виникла молода «республіка», головним завданням якої стане руйнування України.

Вечірній, затишний і охайний Донецьк зустрічає вогнями. Маленький готель на вулиці 50-річчя СРСР, де зупинилося багато колег, дає прихисток. До захопленої Донецької ОДА — три квартали бульваром Шевченка. У голові спливають картинки з новин: натовп штурмує міліцейські кордони, протестувальники проривають оточення, уже втретє заходять до адміністрації. Долаю відстань на одному подиху.

Величний пам’ятник поету. За ним — залита світлом адміністрація. Ще сотня метрів — і натикаюся на імпровізований «прикордонний стовп» із двоголовим орлом. Біля нього — юнак з російським прапором. Молоде, красиве обличчя, серйозність, із якою він тримає полотнище, надають цій сцені особливої урочистості. На флагштоку біля будівлі також майорить триколор. За спиною хлопця — нечисленний натовп, переважно молоді чоловіки. Щойно вантажівка привезла шини, їх вивантажують перед будівлею. Лунають заклики приходити вранці й будувати барикади.

Знайомство з новою реальністю відбулося. Завтра роботи буде багато. Повертаюся до готелю, намагаючись не думати про це.

Похмуре небо нависає над Донецькою ОДА, прохід до якої перекриває барикада з коліс із натягнутим поверх колючим дротом. Людей ще небагато, але перші, кого зустрічаю, — група жіночок під п’ятдесят, що розмахують російським прапором і скандують гасла. Неподалік стоїть хлопець у кольчузі, залізному шоломі й із сокирою. На обладунках «лицаря» приторочено кілька георгіївських стрічок. На барикадах видніється ще кілька вартових у будівельних касках.

Черговий похмурий ранок приносить страшну звістку. Приблизно о шостій ранку стався вибух у лаві шахти імені Скочинського — одній з найглибших у світі. Мітинги біля ОДА відходять на другий план.

Звертаюся за порадою до місцевого фотографа Сашка Худотеплого. Він розважливо радить не потикатися туди: шахтарі не люблять нашого брата, а в такі трагічні хвилини можуть і побити… Не маючи відповідного досвіду, ми з колегами все ж вирішуємо їхати на шахту.

На просторій площі перед адмінбудівлею стоять автобуси рятувальної служби. Вхід до зали з клітями біля підніжжя копра ковтає нову зміну, але, поки тривають рятувальні роботи на горизонті, де стався вибух, шахтарі залишаються чекати на поверхні.

Трохи далі, біля входу до корпусу дирекції, зібралися схвильовані жінки. Вони сперечаються на підвищених тонах і просять пустити їх до начальства.

Шахтарі розбилися на купки поруч з офіцерами міліції під навісом. Напрочуд тихо. Застиглі, тривожні обличчя, погляди ніби проходять крізь тебе. Дехто зі здивуванням міряє поглядом фотографів, що безцеремонно спрямовують на них об’єктиви.

Десь там, на глибині, яку важко навіть уявити, сьогодні загинули їхні товариші. Але їм усе одно доведеться спускатися в забій.

За деякий час шахта випускає рятувальників. Утомлена хода, запорошені вугільним пилом обличчя, смуток в очах — із заплямованими ношами та рятувальним обладнанням вони проходять повз, ніби не помічаючи нас.

Нової зміни вже немає біля входу, і шахтарі з увімкненими ліхтариками на касках починають виносити тіла загиблих у мішках. Їх вантажать у підігнану «газель». Від входу до корпусу дирекції доноситься пронизливий жіночий крик…

Знімаю таке вперше. Стає ніяково від того, що так близько й безцеремонно доторкнувся до цієї трагедії. Того ранку в шахті загинуло семеро гірників. Наймолодшому було двадцять два роки.

Нас ніхто не побив…

Біля адміністрації вирують пристрасті. Сьогодні людей уже більше. Вартові в масках із залізними кийками чатують біля входу. Багато радянської символіки. Російські триколори тріпочуть на вітрі, на них уже пов’язані траурні стрічки. Лунають промови, заклики — і дедалі виразніше відчувається, що організатори намагаються підняти градус протесту.

Слово бере народний депутат від Партії регіонів Олег Царьов. «Референдум», «молода республіка», «ні фашизму» — стандартний набір гасел. Натовп реагує, скандує, махає кулаками…

Після побаченого вранці — глухий дисонанс. З’являється відчуття, що мітингове середовище вичерпує себе. Гасла повторюються, емоції ходять колом, і напруга ніби висить у повітрі. Здається, що для руху далі цій масі потрібен додатковий поштовх. Наступного дня стане зрозуміло, що це відчуття не було випадковим.

Треба було відчути той весняний Донецьк. Затишне, доглянуте місто. Розмірене, спокійне життя. Лише біля ОДА — барикади й щоденна мітингова суєта, яка інколи вихлюпувалася в місто, але з кожним днем ніби починала затухати.

Новини того ранку принесли звістку про захоплення невідомими озброєними людьми міського відділку міліції в Слов’янську. Те, що відбувалося тієї весни на Донбасі до цієї події, ще можна було називати «мирним» протестом. Але слова «озброєні люди» відкривали нову сторінку в цій історії.

Усе, що я знав про Слов’янськ до того дня, — те, що потяг Укрзалізниці зупинявся тут дорогою до Донецька. І ще — звучна назва, яка тепер надавала ситуації дивного символізму. Усі представники преси, яких на той момент у Донецьку було чимало, наввипередки вирушили туди. Залишивши речі в готелі, ми мчали машиною до Слов’янська. Минаємо Краматорськ і зупиняємося на трасі навпроти гори Карачун. Перед очима відкривається велична картина: у широкій долині розкинулося місто, над яким височіє гора з телевежею, а трохи далі біліє крейдяний кряж.

Одягаємо під куртки бронежилети. Ще кілька хвилин — і ми в місті. Шукати міськвідділ довго не довелося: він у центрі. Уже на підході — величезний натовп. Здається, пів міста зібралося тут. Сам відділок розташований у вузькому проїзді між будинками, і вулицю перекрито барикадами з шин та міліцейських щитів з обох боків. Ловлю себе на думці: дуже вигідне для оборони місце.

Щось невидиме тягне ближче — до загорожі, до епіцентру події. Протискаюся вузьким проходом між щитами та стіною будинку й опиняюся всередині периметра. Ззаду напирає натовп, попереду — людина в залізній касці з автоматом. На мить стає по-справжньому моторошно. Пропускає без зайвих запитань, побачивши фотоапарат і почувши, що знімаю для міжнародної агенції. Добре, що не просить посвідчення, якого в мене немає.

Усередині багато озброєних людей — не у військовій формі. Тризуб над входом до відділку міліції завішений ганчіркою, поруч — російський прапор. Колючий дискомфорт не минає. Відчуваю на собі десятки підозрілих поглядів. Люди зі зброєю заходять до будівлі й виходять назовні — нервовий, безперервний рух. Дехто шепочеться з місцевими, дехто вигукує гасла. Жінки за щитами підтримують, передають пакунки з продуктами. Відчуття небезпеки стає майже фізичним.

До одного з колег підходить чоловік з автоматом і просить документи. Розумію, що треба виходити, — зайві запитання мені ні до чого.

Я перебував там хвилин десять-п’ятнадцять. Зробив, що встиг. Тим самим шляхом вийшов назад у місто, де вже кипіла робота.

На в’їзді до Слов’янська з боку Черевківки на мостах будували блокпости. Озброєні люди перевіряли машини. За їхньою виправкою та екіпіруванням було видно: це не випадкові активісти. Місцева молодь носила мішки з піском. Над укріпленнями майоріли російські прапори. Усюди панувало дивне, шалене піднесення.

Це було неймовірно дико. Неприродно. Але слова, яке могло б усе це пояснити, тоді ще не було. Залишалося тільки стійке розуміння: відбувається щось нове. Подібного цієї весни на Донбасі ще не було.

Готель «Україна» на бульварі Шевченка, мабуть, давно не бачив такого аншлагу — до вечора майже всі номери були заброньовані журналістами. Ми поїхали в Донецьк по речі. Уже було ясно: саме там, у Слов’янську, твориться історія.

Жінка з утомленим обличчям у приймальні донецького готелю запитала: «Ну коли це все закінчиться?» Я не зміг їй нічого відповісти. Скільки разів за останні дванадцять років я чув це запитання від жителів Донбасу! І досі не знаю відповіді.

Повертаємося до Слов’янська через Добропілля. На під’їзді до Краматорська по радіо повідомляють: міськвідділ міліції там теж захоплено озброєними людьми. Попереду мерехтять нічні вогні великого міста, життя в якому вже поділилося на «до» та «після».

Звук вертолітного двигуна долинає крізь зачинені вікна. Здалеку чутно, як лопаті молотять повітря. Він наближається, стає гучнішим, потім повільно затихає. Треба вставати. Готель «Україна» прокидається. У голові рояться думки. Уже відомо, що міськвідділи міліції в Слов’янську та Краматорську захопив загін під проводом російського офіцера на прізвище Гіркін. Він оголосив себе командиром «ополчення» й вимагає підпорядкування від місцевих силовиків. Ну добре, пограли — і досить. Сьогодні це припиниться. Не може ж такого бути, щоб треш тривав і далі.

Швидко збираємось і рушаємо до відділку міліції. На ньому вже немає російського прапора, а барикади за цю ніч значно підросли. Мішки з піском, колеса, глина. Зверху з’явився колючий дріт і чорно-синьо-червоний банер з написом «Донецкая республика». З-за спин мужичків, що стоять на барикаді, за нами уважно спостерігає людина в камуфляжі.

Здалеку знову долинає звук вертольота. Тепер його чітко видно. Високо в небі проноситься штурмовий Мі-24. Усе навколо починає рухатися. З барикади чути заклики привести більше жінок і дітей. Жінки, що стояли поруч, завзято хапаються за руки та починають утворювати живий ланцюг перед барикадою. За їхніми спинами видно й місцевих чоловіків.

Без редакційного посвідчення не бачу сенсу залишатися тут надалі. Рішення прогулятися містом приходить саме собою. Ранковий дощик уже вщух, затишний центр наповнений квітневою свіжістю.

У кінці вулиці помічаю їх. Двоє. З автоматами. Вони йдуть пружною ходою, як два хижаки. Камуфляж, маски закривають обличчя, георгіївські стрічки. Попереду — правша, позаду — шульга. У разі чого це дозволить швидко відкрити вогонь в обидва боки. Відразу приходить розуміння, що це професійні військові. Вони вже патрулюють місто. Спокійний настрій випаровується. Роблю буквально кілька кадрів і намагаюся зникнути з їхнього поля зору.

Слов’янськ не знаю зовсім, тому послуги таксиста, що стоїть на перехресті, стають дуже доречними. Сідаю в його «ланос» і прошу покатати — показати в’їзди в місто. Ніби велика чорнильна ляпка, воно розкинулося в широкій долині з перепадами висот, річкою та солоними озерами.

Спочатку — Славкурорт. Минаємо озера, ще кілька поворотів — і впираємося в барикаду з шин. Її вже підпалили, густий чорний дим застилає все навколо. Молодики підкидають шини у вогонь. Тут теж міліцейські щити й колорадські стрічки. Помічаю в одного чоловіка ПМ, заткнутий під бронежилет. Роблю кілька кадрів. Водій чекає. Їдемо далі.

Ще один виїзд із міста — біля комбікормового заводу. Праворуч замаячив великий елеватор. Прямо на перехресті, метрів за чотириста, бачу людей. Звук автоматної черги глухо долітає крізь зачинені вікна авто. Водій різко зупиняє «ланос» і ривком розвертається, зачепивши обидва узбіччя. Несемося подалі від цього місця.

Їдемо до в’їзду з боку Черевківки. Там ще вчора ввечері були встановлені блокпости. Широкий проспект із білими тополями закінчується, ліворуч уже бачу барикаду на в’їзді на міст через Казенний Торець. «Убери машину с линии огня!» — різкий окрик спантеличує, щойно виходжу з авто.

Обертаюся. Бачу ствол автомата, спрямований у мій бік, і чоловіка в камуфляжі і балаклаві, який лежить на схилі узбіччя, зайнявши позицію. Трохи далі радяться між собою кілька його товаришів. Страху не відчуваю. Тільки холод по спині.

Прошу водія проїхати за перехрестя, а сам залишаюся на місці.

Дивне поєднання цікавості й великої небезпеки бентежить. Чому ці озброєні люди тут? Що вони роблять у моїй країні? Тікати не можна. Це кінець. Намагаюсь опанувати себе й починаю говорити. Вони бачать, що я фотограф і небезпеки не становлю. Ситуація потроху нормалізується. Представляюся, кажу, що знімаю для Франс Пресс, і питаю, чи можна їх сфотографувати.

Розмову зі мною підтримує статний військовий у кудлатій папасі. Він дзвонить комусь, недовго радиться, потім кладе слухавку і коротко каже: «Знімай».

Починає дріботіти дощ. Якийсь дідок під’їжджає на велосипеді й передає одному з бойовиків синій дощовик. Швидко роблю кадри, але цікавість не відпускає. Починаю розпитувати: хто вони, звідки, навіщо.

Його відповіді переносять в іншу реальність. «Мы кубанские казаки, терские волки. Пришли спасать православных от греко-католиков. Сейчас нацгвардия через мост пойдет. Будем ее крошить…»

Роблю кілька знімків і повертаюся до машини. Бойовики вже зосередилися на чомусь іншому й не звертали на мене уваги.

У серпні 2014 року я випадково натрапив в інтернеті на інформацію про те, що українські військові під Краснодоном знищили відомого російського спецпризначенця, який брав участь у подіях у Слов’янську. З екрана дивилося знайоме обличчя. Так я дізнався, що знімав бойовика Дмитра Пономарьова з позивним Дінго.

Повільно їдемо в центр міста. Знову звук вертолітних двигунів у небі. Дзвонить мобільний. Журналіст питає, чи можу я під’їхати в Семенівку. Терміново. Там уранці відбувся бій.

У кафешці біля стели з написом «Слов’янськ» людно. Якийсь чолов’яга завзято переконує присутніх, що десь поруч українські військові обстріляли мирних жителів, котрі поверталися з риболовлі. Ми уточнюємо місце — трохи вгору по трасі в бік Дебальцевого.

Ось і воно. На дорозі стоїть продірявлений кулями синій «Фольксваген Транспортер». Біля нього метушаться чоловіки, заглядають усередину, перебирають друковані документи, розкидані на сидіннях. Шапка одного з листів не залишає сумнівів: це машина СБУ.

Трохи далі, на пустирі, стоїть посічений кулями джип «Тойота». Починається дощ, і маленькі потічки води поволі розмивають калюжу крові біля правих задніх дверей. Ті ж самі чоловіки чіпляють джип тросом до іншої машини й кудись тягнуть.

З почутого й побаченого складно скласти чітку картину того, що сталося, але колега-журналіст, який стоїть поруч, показує фото на своєму айфоні. Він приїхав сюди відразу після бою. На фото — мертва людина з автоматом у чорній формі сидить на колінах біля джипа, опустивши голову на груди.

Набагато пізніше я дізнався, як складалися події того квітневого ранку. На групу офіцерів підрозділу СБУ «Альфа» та донецької міліції була влаштована засідка. У тому бою загинув капітан «Альфи» Геннадій Бєліченко. Фактично це була перша жертва війни, яка тягнеться й досі.

Інші офіцери також дістали поранення, і їхні життя врятував командир роти десантників 80-ї окремої аеромобільної бригади Вадим Сухаревський. БТР військових був неподалік, і, побачивши, що бойовики нищать «Альфу», ротний наказав відкрити вогонь з кулемета по нападниках. Ті не витримали бою та відступили.

Тоді я не знав цих подробиць. Усе, що відбувалося навколо, створювало гнітючий фон. Маятник подій розгойдувався дедалі сильніше. Те, що ще вчора здавалося приголомшливим чи нереальним, сьогодні вже не викликало здивування. Ще кипів репортерський азарт, було бажання встигнути зняти кадр. Але поруч із цим уже народжувалося відчуття масштабу подій, що розгорталися просто перед очима.

Стоячи біля посічених кулями автомобілів «Альфи», я чітко усвідомив: озброєні люди, що прийшли в мою країну, готові вбивати.

Ранок приносить розуміння: життя змінилося. Ми прокинулися вже в іншій країні. Антитерористична операція розпочата. Сьогодні вранці в. о. Президента України Олександр Турчинов підписав відповідний указ. Відчуття незворотності набуває виразних рис.

Біля заблокованого барикадами відділку міліції здається, що життя набирає розміреного ритму. Палають дрова в залізних бочках, біля них гріються тітоньки, влаштовують православні читання, п’ють каву, в’яжуть на лацкани колорадки. Камуфляжу й автоматів тут уже не видно. Хіба молодики з бейсбольними битами стоять на барикаді. Глашатаї зазивають людей на зустріч із мером на площі перед міською радою на п’ятнадцяту.

Біля самої міської ради — цікава картина. Помічаю декого з учорашніх бойовиків, яких знімав на перехресті біля мосту. Вони охороняють вхід. Тут тепер засідає нова влада. Містяни радіють сонячному весняному дню: гуляють на площі, сидять на лавочках. Один молодик завзято міряє площу з великим російським прапором.

Таксист возить уже третій день поспіль і дуже задоволений такою співпрацею. Прямуємо на виїзд з міста в бік Черевківки. На мостах через Казенний Торець — завали з шин, трохи далі бабусі з іконами моляться. На блокпосту перед мостами якісь ряджені козачки завзято перевіряють машини.

Водії слухняно відкривають багажники й терпляче чекають, поки перевірка закінчиться. Інші стоять у черзі.

Швидко втомлююся спостерігати за цим святом «молодої республіки» й повертаюся назад у центр міста.

На площі перед міською радою починають збиратися люди. Репортери розкинулися на лавочках і радіють сонцю. Поруч із нашими помічаю російських фотографів: РІА «Новости», «Известия»… Голуби купаються в теплих калюжах. Народ спілкується між собою в очікуванні мера Нелі Штепи.

Нічого не запам’ятав з її промови — ті слова мали значення хіба для неї самої. Мітинг тривав не довше як 20 хвилин. Після цього розігрітий народ пішов брататися з російськими бойовиками, що несли варту на вході до міськради. Люди обіймалися з ними, фотографувалися разом, радісно торохтіли про те, як зачекалися своїх «визволителів». Хтось привів своїх дітей.

Поступово пристрасті вщухають, і люди починають розходитись.

У небі наростає гул авіамоторів — і миттєво привертає увагу. Дуже низько, прямо над будинками, площею та міськрадою, над якою майорить російський прапор, прокреслює небо український літак-розвідник АН-26.

Навіть на четвертий день після захоплення Слов’янська здавалося, що ситуація контрольована. Місто жило звичним життям. Хіба що людей на вулицях поменшало, почала діяти комендантська година. На блокпостах стояли місцеві, біля захопленого відділку міліції було не так уже й людно, а росіян можна було побачити переважно на варті біля входу до міськради. Згодом вони перебралися до будівлі СБУ, де облаштували свій штаб. Інколи вночі та й удень у місті було чутно автоматні черги.

Учора під вечір на бульварі Шевченка, неподалік готелю, де ми жили, розстріляли легковик «Рено». Уже знайома картина: відкрите, прострілене авто, розкидані по салону речі й натовп навколо, що копирсається всередині, переглядає документи, яких повно в машині. Хто був у ній, яка подальша доля цих людей?.. З новин стало відомо, що постраждав випадковий перехожий — куля влучила йому в щелепу.

Ми чекали, як діятиме українська влада після оголошення про початок АТО. І вона була налаштована рішуче. З’явилась інформація, що в районі Ізюма формується угруповання українських військ для подальшого просування в Слов’янськ.

Кафе «Славний город» перетворилося на журналістський хаб. Кожен ранок починався тут: сніданок, пошук таксі. Коли рішення ухвалюється колективно, це займає час. Але що вдієш? Нас четверо. Їдемо в Барвінкове. Десь на межі областей потрібно зустріти й сфотографувати українських військових. Це на сьогодні головна новина.

Минаємо останній блокпост на виїзді з міста — за спиною залишається маленький триколор над ним. Дорога петляє долиною. Їдемо хвилин сорок, переважно вздовж залізниці.

Удалині починають мерехтіти будиночки, дорога виносить на пагорб — і водій різко гальмує. Попереду — укріплений пункт. Міліціонер повільно підходить до машини. Над позицією, складеною з мішків з піском, майорить український прапор.

Наші документи міліцію особливо не цікавлять — уся увага до водія. Його авто й самого чоловіка ретельно перевіряють. Мою ж увагу повністю поглинає цей пост. Синьо-жовтий прапор, українська міліція — мабуть, найсвітліше з побаченого за останній тиждень. Полотнище в національних кольорах майорить на вітрі. Саме за це там, звідки ми щойно приїхали, готові розірвати.

Ні в Барвінковому, ні в його околицях ми не зустріли українських військових. Треба було відразу їхати в Ізюм…

На ізюмському блокпості все майже закінчилося. Як повідомлялося в новинах, зранку тут вирувало життя: преса, військова техніка, гул вертольотів. Усього цього ми вже не застали. Лише трохи далі, біля посадки, стояли БТРи у свіжому фарбуванні, біля яких між собою спілкувалися українські солдати в новеньких одностроях. Вечірнє сонце іскрилося на тлі українських прапорів над технікою. Міліціонери в чорному бадьоро перевіряли транспорт на блокпосту.

Автобус Ізюм — Стаханов виїжджає з контрольного пункту. Ловлю схвильовані погляди пасажирів. Напружені обличчя. Ми теж повертаємось у Слов’янськ. Синьо-жовтий залишається позаду.

Мабуть, це був найважчий день тієї весни. Сонячний ранок приніс чергову звістку: у Краматорську, біля залізничного вокзалу, заблоковано колону українських десантників. Уже звична схема блокування — жінки, діти. Так повідомляли новинні портали.

Знайомий таксист везе в Краматорськ. Звертаємо з Орджонікідзе — тоді вулиця ще носила таку назву — у бік вокзалу. Очам відкривається картина, в яку важко повірити. Удалині, на з’їзді з мосту, бачу колону військової техніки під російськими прапорами, що несеться нам назустріч. Її супроводжують легковики з місцевими жителями, які розмахують колодками з відкритих вікон.

Зупиняю таксі й вилітаю з нього, на ходу піднімаючи камеру. Колона вже близько. Повз мене проносяться БМД, «Нона», тентований військовий КамАЗ. На броні БМД щільно один до одного сидять озброєні люди в російському камуфляжі з георгіївськими стрічками. Хтось із них закриває обличчя маскою, хтось сміливо дивиться в камеру. Серед росіян помічаю військових в українському камуфляжі. Дехто відвертається, дехто прикриває обличчя руками.

Випускаючи хмарки дизельного гару, колона повертає в бік Слов’янська та зникає за поворотом. Усе стається дуже швидко. Буквально кілька хвилин, але відчуття шоку не полишає. Намагаюсь якнайшвидше зв’язатися з редакцією, щоб надіслати фото. Схвильований шеф засипає запитаннями. Виявляється, інтернет уже завалений свіжими повідомленнями: у Краматорську російські танки…

Доводиться «заспокоювати». Кажу, що російських танків не бачив, але українські БМД під триколорами пішли на Слов’янськ. Швидко пересилаю фото. Тим часом новини сиплються як горох.

Ще одна заблокована колона українських десантників на околицях Краматорська. Невеличка залізнична станція Пчолкіно стає відомою на всю країну. Приходить інформація, що там місцеві з дітьми оточили військових.

Першим на великому смарагдовому пустирі біля залізничних колій впадає в очі білий пошматований «Опель Астра». Розірваний борт, авто добряче дісталося. Біля нього репетує жіночка, поруч розгублено тупцюють два міліціонери. Трохи далі, на переїзді через колії, застигла колона з БМД, вантажівок з кунгами, «Нон». Вона вперлася в переїзд, мов у шийку пляшки. Деякі машини змогли його подолати, але тепер стояли на узбіччі без руху. Ті, що не переїхали колій, утворили великий затор.

Іскристе квітневе сонце, смарагдова трава, квітучі сади, в яких потопали навколишні вулиці, — усе це створювало яскраву, емоційно піднесену атмосферу. І серед того весняного розмаїття стояла військова техніка, між якою снували чоловіки, жінки, діти. У кінці пустиря якісь молодики кидалися на десантників, яких стримували товариші. В іншому місці жіночка простягала пакет з пиріжками втомленим солдатам, що дрімали прямо на броні. Трохи далі жінки з дітьми розгортали саморобний плакат з написом: «Нет войне!». Люди оточували кожну машину, щось казали солдатам, де-не-де сперечалися з ними. Гудіння ударного вертольота Мі-24 то затихало, то наростало з новою силою. Високо в небі він раз у раз описував кола над станцією.

Поруч заголосила літня жінка. «Лю-уди-и, ну заче-эм ва-ам этот Пу-утин?! Я сама-а из Архангельска-а. Там же жизнии не-ет…» — надривно, з болем волала вона. «Пашла, бабка, нах… отсюдова…» — лунає у відповідь, і якісь молодики виштовхують стареньку під схвальні вигуки юрби.

Весь цей простір, заповнений військовою технікою і людьми, гудів, мов розбурханий вулик. Біля однієї з машин починають розгорятися справжні пристрасті. З півтора десятка розлючених чоловіків оточили БМД і намагаються довести, що їм тут українська армія не потрібна. Перекошені від люті обличчя, крики, жестикуляція. На машині — командир підрозділу. Він намагається заспокоїти місцевих.

Деякі бойові машини, що хаотично розташувалися біля колій, намагалися вийти з оточення, але натовп одразу перегороджував їм шлях. На деяких БМД хлопці спали прямо на броні. На інших уже розкладали сніданок — у хід пішов сухпай. Над усім цим людським морем пролунав гудок електровоза. Потяг Донецьк – Москва повільно підходив до станції. Червоні вагони. Здивовані очі поодиноких пасажирів.

Гуркіт авіаційних двигунів розриває весь простір навколо. На малій висоті, прямо над коліями, небо розрізає МіГ-29. Високовольтні проводи дзвенять і розхитуються — здається, ось-ось порвуться та впадуть на людей. Літак проноситься над коліями, натовпом, військовою технікою. Пілот додає обертів. Винищувач випльовує два великі шлейфи чорного диму і ще з більшим гуркотом закладає крутий віраж і йде вгору. Через деякий час усе повторюється. Мабуть, за задумом того, хто дав пілоту наказ, цей маневр мав вплинути на натовп і якось покращити становище десантників, але люди тільки матюкались і тикали в небо середні пальці. Блокування не припинялося.

Час непомітно перевалив за обід. Поступово пристрасті почали вщухати. Місцеві носили навколо машин чорно-червоно-сині прапори «молодої республіки», натовп поволі рідшав. Дехто вже спокійно спілкувався з десантниками, дехто демонстрував свої політичні уподобання. Увагу миттєво привернув молодик у червоній футболці з гербом Радянського Союзу. Він демонстративно ходив між БМД і намагався заводити розмови із солдатами. Дехто з місцевих прив’язував георгіївські стрічки до стволів гармат, десантники, щоб не провокувати людей, не реагували.

Ось натовп пожвавів. На одну з БМД виліз український офіцер. Представився як командувач високомобільних сил полковник Олександр Швець. Він намагається говорити до людей, але його майже не слухають. Якась жінка видерлася до нього на броню й щось активно заперечує. Людей стає все більше. Помічаю дивну особу в українській військовій формі з прив’язаною георгіївською стрічкою.

Чоловік заліз на одну з БМД і щось тихо втокмачує десантникам, які стають ще більш засмучені від цього спілкування.

Потроху починає сутеніти. Серед натовпу помічаю військових з автоматами, форма яких відрізняється від української. Розвантажувальні жилети, колорадські стрічки… Видно, що війна для них — робота. Вони обступають Швеця. Так от з ким треба було вести діалог полковнику…

Юрба знову рідшає. Дивно, але жінок уже майже немає. Видно, перемовини приносять якийсь результат. Машини з десантниками в оточенні натовпу вишиковуються в колону вздовж колій. Результатом перемовин стають умови: колону випустять, коли солдати віддадуть затвори від своїх автоматів, а на кожній машині залишиться робочим тільки один ручний кулемет. На десантників боляче дивитися. Бійці виснажені, засмучені, і, здається, у кожного в очах німе запитання: за що вони змушені терпіти це приниження у своїй країні?

Легкий рух котиться натовпом. Люди з автоматами починають тіснити місцевих і журналістів подалі від голови колони. Навмисно стаю перед одним з них, щоб зробити кадр. Сумнівів немає. Це росіянин із загону Гіркіна. Швидко сутеніє. Він стоїть навпроти, «лагідно» пригорнувши автомат до грудей. Не впевнений, чи навмисно, але спецпризначенець повільно хитається з боку в бік. Вже майже темно, і мені, щоб зробити різкий кадр, доводиться повторювати цей рух. Деякий час ми хитаємося синхронно один навпроти одного. Тисну й тисну на кнопку. Він байдуже дивиться через проріз маски, здається, крізь мене, а я відчуваю, що сцена готова вибухнути будь-якої миті.

Гуркіт моторів розриває сутінки. Змучена колона вирушає в ніч.

Виснажений, на межі нервового зриву, дзвоню знайомому таксисту. Готель «Україна» на бульварі Шевченка в Слов’янську знову дає прихисток в окупованому місті.

P. S. Минуло чимало часу, і вже в розпал війни на Донбасі, один з офіцерів тієї бригади десантників, переглянувши мої фото, сказав, що багатьох відображених на них хлопців уже немає серед живих.

Учорашній день стукає у скронях. Слов’янськ живе новим життям. Військову техніку, що спецпризначенцям Гіркіна вдалося захопити в українських військових поблизу залізничного вокзалу в Краматорську, поставили біля Слов’янської міської ради. Тепер туди пускають місцевих з дітьми, щоб ті могли погратися на броні. З новин дізнаюся, що росіяни захопили телевежу на горі Карачун.

Отримую з редакції завдання їхати в Донецьк. Там сьогодні ввечері відбудеться мітинг на підтримку України, її цілісності… Саме так. Люди повинні прийти на мітинг під державними прапорами, щоб показати всьому світові, що Донецьк — це Україна.

Проте спочатку їду в Краматорськ. Одній з колон десантників удалося прорватися на територію військового аеродрому. Там теж було гаряче й навіть стріляли.

Дорога на під’їзді до аеродрому заблокована купами землі й завалена спиляними деревами. Біля імпровізованого блокпоста тупцює дівчинка-підліток з георгіївською стрічкою та чоловік старшого віку. Поруч помічаю промовистий напис на плакаті: «Референдуму — так! Фашизму — ні! НАТО — ні!». Ті двоє не реагують на мою присутність, і я проходжу по заблокованій дорозі до воріт аеропорту. Тут теж спиляні дерева. Ловлю на собі уважний погляд. Хтось пильно дивиться на мене, піднявшись трохи над воротами. Розумію, що робити тут більше нічого.

Автобус Краматорськ — Донецьк повільно їде місцевими дорогами. Іскристе сонце зігріває степ, ніби магнітом притягує погляд урочище Клебан-Бик і терикони за ним на горизонті. Острівці дикого терену, що квітне в полях, доповнюють ідилічну картину.

Під’їжджаємо до Донецька. Ліворуч залишається Донецька фільтрувальна станція, праворуч — передмістя Авдіївки. Мине кілька років, і на цьому місці розгорнуться гарячі бої, а захист авдіївської промзони стане легендою. Упираємось у чергу на посту ДАІ. Автокран установлює бетонні блоки — іде будівництво укріпленого блокпоста.

У Донецьку теж буяє весна. Люди зайняті своїми справами, і ніщо не нагадує про буремні події в Слов’янську. У центрі зустрічаю знайомих журналістів. Вони їдуть в аеропорт, бо пройшла інформація, що його захопили невідомі. Їду з ними. В аеропорту все спокійно. Про ситуацію нагадує тільки прапор так званої ДНР над входом і юнак з оберемком повітряних кульок кольорів російського прапора.

На підступах до парку Перемоги багато міліції. Є і кінна, і спецпризначенці в шоломах з алюмінієвими щитами. Вражає кількість людей, що прийшли на мітинг. Вечірнє сонце облямовує м’яким світлом заповнений громадянами простір. Людей стає все більше. Море синьо-жовтих прапорів, світлі молоді й немолоді обличчя, блиск в очах. Відчувається, що всі прийшли сюди за покликом серця.

Мітинг починається з молитви, потім лунає Державний Гімн. Люди співають натхненно, у когось на очах навертаються сльози. Виступи активістів чергуються з виступами політиків. Усі за Україну, усі говорять про любов і відданість, усі проти руйнування країни…

Знімаю, а всередині рве на частки. І хочеться крикнути цим людям, що в Слов’янську вже росіяни зі зброєю та важкою технікою, що вони готові й будуть убивати…

Від різкого контрасту між тим, що довелося пережити вчора на станції Пчолкіно, і тим, що бачу навколо зараз, свідомість дає тріщину.

Мітинг завершується. Великий український прапор накриває сотні донеччан. Люди підтримують його руками, співають Гімн.

Іду в готель. На автобусній зупинці молодь піднесено тримає український прапор. Хтось жде свій автобус, хтось байдуже дивиться з вікна проїжджаючого транспорту, хтось слухає музику у вечірньому автомобільному заторі по дорозі з роботи.

Переходжу мостом Кальміус. На набережній, залитій світлом ліхтарів, велорикша катає маму з дітьми, рибалка чекає на вечірній кльов, гуляє група молодих людей. Донецьк занурюється в теплий весняний вечір.

Ранок. Знову за вікном машини мерехтять пейзажі квітневої Донеччини. Інформація про підсилення охорони державного кордону з Росією викликала нашу цікавість. Їдемо з колегами до прикордонників, що несуть службу в районі пункту пропуску «Успенка».

Дороги майже порожні. Проїжджаємо Старобешівську ТЕС. Смарагдове поле озимої пшениці, що розкинулося перед нею, ще більше підкреслює її гігантські розміри та брутальну індустріальну велич.

Коридор зі струнких тополь, залитих яскравим сонцем, веде до маленького села Олексіївське поруч із російським кордоном.

Вартовий біля шлагбаума на в’їзді на територію промислової бази, де розташувався військовий табір, пропускає групу прикордонників, що повернулись із села з повними пакетами. Видно, ходили до місцевого магазину.

Через деякий час до нас виходить черговий офіцер і перевіряє документи. Потім відсуває натягнуту маскувальну сітку й запрошує нас за шлагбаум.

Тут, на території бази, нічого незвичайного. БТР направив свій КПВТ у бік в’їзду. За ним, на великому асфальтному майданчику, стоять армійські намети. Трохи далі розташовані вмивальники. Все як у польовому таборі.

На зеленій траві за наметами, на розстеленому брезенті, молодий прикордонник чистить свій автомат. Офіцер просить не знімати ангари, розташовані зі східного боку майданчика.

Ми недовго спілкуємося. Він пояснює, що прикордонники тут для підсилення охорони кордону. От і зараз нова зміна вишикувалася перед наметами. Старший зачитує наказ. Хлопцям зараз — на кордон.

Біля курилки людно. Прикордонники спілкуються, палять. Дивно, але помічаю, що ніхто з них не посміхається. Серйозні обличчя, напружені погляди… Тільки молодий привітний прапорщик проводить нас із посмішкою.

У планах ще відвідати пункт пропуску на кордоні. Проїжджаємо село Успенку. Біля місцевої школи хлопчаки грають у футбол, катаються на велосипедах. В очі впадають російський і український прапори, намальовані на стіні школи, і напис під російським: «Россия + Донбасс». Напис чорним на прапорі України: «Продалась».

На пункті пропуску «Успенка» зустрічаємо лише старенький «москвич» із дідом за кермом. Тут тихо та спокійно.

Дорогою від кордону помічаю українських військових у посадці. Квітучі сади в теплому світлі, люди на лавочках миготять у вікні авто.

Звичайний вечір.

Зранку знову в дорозі. Дивна новина: президент-утікач Віктор Янукович нібито збирається прибути на Донбас, щоб очолити спротив Києву. Сприймається як фейк, але агенція мусить реагувати. Мене відряджають на Азовське узбережжя. Ніби саме там повинна пройти «висадка»…

Починаю із селища Сєдового. Безлюдні пансіонати й бази відпочинку. Порожнє узбережжя в Новоазовську. Маріуполь. Здається, що місто причаїлося в очікуванні невідомого. І ніде не видно жодної активності, яка наводила б на думку про прибуття втікача.

Перший український блокпост зустрічаю на під’їзді до Бердянська. Молоді строковики Внутрішніх військ укріплюють його мішками з піском і перевіряють машини.

У Бердянську тихо і якось особливо затишно. Іду прогулятися вечірньою набережною. Людей мало. О диво! На всю гучність з ресторану лунає «Океан Ельзи». І всюди українські прапори!

Ніжно пахне морем. Рибалки ловлять бичків. Хтось гуляє із собакою, хтось веде дітей у парк атракціонів. 16 квітня гуде в голові важким похміллям. Намагаюся вивітрити ті відчуття й беру квиток на колесо огляду. Кабінка повільно повзе вгору, відкриваючи обрій.

Сонце вже закотилось і підсвічує його ніжно-рожевим відтінком. Рвані хмаринки пливуть у вечірньому небі. Горять вогні в порту. Ця картина навіває спокій.

У готелі переглядаю новини. Шокує звістка: рибалки знайшли в річці Казенний Торець тіла жорстоко закатованих чоловіків. Одним з них був депутат Горлівської міської ради Володимир Рибак.

Похмурий ранок. Порожня набережна. Рибальський кораблик далеко в морі здається іграшковим. Тихе море і небо обдаровують усіма відтінками сірого. Біля води пахне водоростями та йодом. П’яненький рибачок цілується зі своєю собачкою, стискаючи її в обіймах. «Треба трохи протверезіти, бо дружина додому не пустить», — жартує він.

Довго сиджу поруч. Не хочеться йти.

Переповнений автобус вирушає з бердянського автовокзалу. Удається сісти біля вікна. Ось і Маріуполь залишається позаду. Кам’яний металург дивиться порожніми очима вслід.

Дрібний дощ сіє в безкрайому степу. Через скло, покрите краплями, мерехтять посадки, острівці квітучого терну, зелені поля озимої пшениці.

Попереду знову Донецьк.

Ранок. Знову йду бульваром Шевченка до ОДА. На перетині з вулицею Артема спускаюсь у порожній підземний перехід. Здаля долітають звуки музики. Відлуння переходу підсилює до болю знайому мелодію, від якої кидає в жар. «Гуцулка Ксеня».

Дзвінкі дівочі голоси — за кількасот метрів від забарикадованої адміністрації. Дві дівчини грають на гітарах і співають українську пісню. Декілька перехожих швидко прямують повз і піднімаються сходами на вулицю. Шокований, не рухаюся, ловлю кожне слово, вражений їхньою мужністю, вдивляюся в рішучі обличчя дівчат. З останніми акордами пісні виходжу нагору.

Біля адміністрації все по-старому. Бабусі біля барикад, молодики в масках і з георгіївськими стрічками, розмаїття прапорів різних російських політичних організацій, триколори, прапор «ДНР»… Здається, життя тут уповільнилось і законсервувало цей табір.

Деякий час нудьгую в намаганні щось зняти. Тиняюся з одного боку табору в інший. У пошуках кадру обходжу адміністрацію. Повертаюся назад на площу. Раптом вуха вловлюють звуки рояля.

Яке диво! Рояль? Тут?

Перед барикадами утворився натовп. Пробираюся всередину. Так, рояль! Люди обступили платформу з інструментом, за яким сидить хлопчина явно не місцевої зовнішності. На знак лояльності збоку до рояля скотчем примотаний російський прапор, і хлопчина старанно виконує популярну мелодію. За нею — другу.

Юрба з-під барикад підтягується сюди. Люди щільніше обступають виконавця.

Це Давид Мартелло — музичний посол миру, як він сам себе називає. Німецький музикант, який поставив собі за мету грати в осередках спротиву чи непокори, там, де зростає напруження й може пролитися кров. Він грав на своєму роялі на площі Таксім у Стамбулі під час акцій громадянського протесту в Туреччині у 2013 році.

Тепер він музикує тут — перед Донецькою ОДА. Людей на концерті стає дедалі більше. Чоловік у камуфляжі навіть замовляє якусь мелодію.

Виступ переривають молодики з прапорами «ДНР», наліпленими на грудях. Деякий час піаніст не розуміє, чого від нього хочуть. Доводиться втрутитися міліціонерам.

Виконавець музичних творів пояснює журналістам телеканалу «Россия», що теж працюють тут, свої благі наміри. Але вартові на барикадах невблаганні, і Давид зі своїм інструментом переміщується трохи далі.

Концерт триває недовго. Знову ті самі молодики пропонують піаністові забиратися геть. Щоб не збурювати натовп, міліціонери радять йому те саме. Чоловіка фактично відганяють від адміністрації.

Табір знову занурюється в буденне життя. Люди мирно спілкуються. На барикадах граються діти.

Сьогодні місцеві активісти пообіцяли вивісити Державний Прапор України на будівлі інформаційного центру «Восток-медиа», що на центральній площі Донецька. Дуже сміливий вчинок для Донецька у квітні 2014 року. Реакція проросійських сил не забарилася.

Дев’ята ранку. Під однією з найстаріших будівель у центрі Донецька вже зібралися люди з українськими прапорами. Світлі, усміхнені, радісні. Повз пробігають перехожі, місто живе своїм життям. До активістів підходять люди з георгіївськими стрічками, точаться суперечки, ведуться діалоги, але поки все мирно.

Помічаю, що біля пам’ятника Леніну, навпроти мітингарів, починають збиратися заряджені молодики. Деякі з них у масках, у багатьох російські прапори. Під’їжджає «запорожець», розфарбований у російський триколор. Хлопці розмахують прапором і через дорогу починають задирати українських активістів. Ті, своєю чергою, теж скандують гасла. За цим спостерігають офіцери міліції явно не низького рангу, що розташувалися за спинами проросійських активістів.

Це стояння на протилежних боках вулиці триває певний час. Переходжу до проросійських активістів. Усе банально, але мозок шукає якогось нестандартного рішення.

Місто живе. Люди їдуть на роботу в трамваях, маршрутках.

Ось воно! Дивлюся на людей в транспорті. Цікавить їхня реакція. Здивовані, тривожні погляди. Напружені обличчя, занепокоєні очі. Так, були й байдужі, але жодного задоволеного тим, що коїлося під пам’ятником Леніну, не побачив.

Медіацентр зачинено, й український прапор вивісити не вдається. Найгарячіші з проросійських активістів переходять дорогу. Місцями сперечання вже відбуваються на підвищених. Роблю декілька кадрів під час одного з діалогів.

Відомий український журналіст і політик, донеччанин Сергій Гармаш і донеччанин Олексій Гаронін. Вони ще можуть так стояти один напроти одного й гаряче сперечатися. Пройде зовсім небагато часу — і заговорять танки, гармати, міномети, автомати. Гаронін (Гном) воюватиме проти України в загоні пітерського фашиста Мільчакова й загине 22 січня 2015 року під Авдіївкою.

Пристрасті поступово вщухають. Іду до барикад ОДА.

Табір гуде. Є інформація, що сьогодні сюди може приїхати український політик Юлія Тимошенко. Вона нібито зараз у Донецьку. Оборонці табору готуються дати відсіч київським гостям. Молодики в камуфляжі та спортивних костюмах з бейсбольними битами групуються біля різних підходів до адміністрації. Ситуація електризується. Упадає в очі, що тут теж міліція лояльна до людей з битами, георгіївськими стрічками й російськими прапорами на одязі. У них маски на обличчях, відчувається тренованість і певна організація.

Вечоріє. От і вони. Натовп кидається до двох чоловіків і жінки, що вийшли з тролейбуса. Уже й не знаю, за якими ознаками в них було впізнано прихильників Тимошенко, але охоронці периметра агресивно відштовхують цю трійцю подалі від ОДА.

У хід ідуть курячі яйця. Тих трьох закидають ними й женуть від адміністрації. Вони не опираються та покірно йдуть назад під градом яєць.

Відійшовши на певну відстань, заляпана жовтками та шкарлупою трійця дає інтерв’ю кільком телеканалам. Усе. Візит однієї з політичних сил до табору прихильників «молодої республіки» можна вважати завершеним.

Утомлений іду в готель. Завтра треба їхати в Маріуполь. Там заплановано провести ще один мітинг на підтримку єдності України.

Маріуполь зустрів заводськими трубами, що підпирали весняне небо стовпами сірого диму. Минаємо кам’яного металурга. Життя в місті здається спокійним і якимось буденним. Направляємось одразу до міської ради, захопленої прихильниками «молодої республіки» ще 13 квітня. Тут теж барикади, прапори «ДНР» і Росії, але людей зовсім мало. Відчувається стагнація.

Прямо перед барикадами — імпровізований меморіал. На столі — два чоловічих портрети з чорними стрічками. Навколо — свічки, квіти. Увечері 16 квітня, коли натовп і російські спецпризначенці блокували десантників під Краматорськом, у Маріуполі було скоєно напад на частину Національної гвардії. Її заблокували проросійськи налаштовані протестувальники. У хід пішли «коктейлі Молотова», після чого почалася стрілянина, і ці двоє чоловіків загинули від куль.

Купка пенсіонерів сидить на стільцях біля меморіалу — ніби на відпочинку в парку. На дитячому майданчику біля міськради, неподалік барикад, граються малюки. По-весняному тепло.

До мітингу за соборність України залишається ще багато часу, тож можна оглянути місто. Залиті сонцем, чисті, просторі вулиці та спокій — усе це закарбувалося в пам’яті за той день.

Площа перед драмтеатром переповнена святково одягненними людьми. Синьо-жовте тут домінує. Усюди державні прапори — у руках, на плечах, стрічки вплетені в дівочі коси. Люди тримають довжелезний український прапор, що простягнувся через усю площу. Натхненні обличчя. Багато молоді, дітей. Відчувається: сюди прийшли за покликом серця. Площа світиться енергією.

Державний Гімн, який співає тисяча голосів, несеться над центром міста. Дівчина в національному віночку, здається, випромінює світло. Не можу відірвати очей. Натискаю й натискаю на кнопку. Роблю кадр за кадром.

Мітинг тривав понад дві години та проходив під охороною міліції. Коли люди почали розходитись, увагу привернула групка молодиків з колорадськими стрічками, заблокована міліціонерами біля одного з будинків на проспекті Миру — тодішньому проспекті Леніна. Зі злобою вони апелювали до міліції: чому в місті дозволили зборище «фашистів»?..

З того дня минуло багато років, але Маріуполь назавжди поєднався в моїй свідомості з образом дівчини у віночку, яка співала Гімн біля драмтеатру.

Горлівка. Затишний район. Охайні будиночки потопають у садах. Біля одного з них зібралися люди. Скорботні обличчя, опущені очі. У дворі, на табуретах, — труна.

Стукіт молотка привертає увагу. Сивий чоловік прибиває табличку з написом до дерев’яного хреста.

«Рибак Володимир Іванович. 30.11.1971 — 18.04.2014. Помним, любим, скорбим».

У дворі тихо. Лише негучний плач і обережні кроки присутніх. Згорьована жінка в чорній хустині ніжно стискає своїми руками вкриті синцями й саднами руки покійного. Інша, трохи молодша, плаче поруч.

Сьогодні ховають депутата Горлівської міської ради Володимира Рибака. Він зник 17 квітня після проросійського мітингу в Горлівці. Очевидці розповідали, що після мітингу Рибак попрямував до міськради, щоб зняти чорно-синьо-червоний прапор, після чого група людей у масках заблокувала його.

Чоловіка знайшли 19 квітня в Казенному Торці разом зі ще одним убитим — київським студентом Юрієм Поправкою. На тілах обох — сліди жорстоких знущань.

Уперше так близько знімаю похорон і дуже ніяковію від того, що доводиться торкатися людського горя, коли родичі здаються такими беззахисними. Жінки гладять понівечене опіками обличчя. Важко навіть уявити, що довелося пережити цій людині перед смертю…

Священник відспівує покійного, і присутні поволі виходять із двору.

Не полишає думка: убили на своїй землі.

Стараюсь якомога швидше поїхати.

Тиняюся спустошений біля забарикадованої Донецької держадміністрації. Фотографувати депресивний табір прихильників «молодої республіки» немає ніякого бажання.

З усього відзнятого за день зачепив лише один сюжет на ринку.

Просто гра світла й тіні.

Сьогодні їду з журналістом до добровольців у новостворений батальйон «Донбас». Інформація про набір для захисту соборності України вже давно ходить інтернетом. Нарешті вдалося домовитися про відвідини тренувального табору. Нам призначили зустріч на автостанції в Красноармійську (нині — Покровськ).

У вікні таксі одне за одним мерехтять Піски, дамба в Карлівці, поворот на Селидове, шахта «Росія» та безкраї степи за нею. Ніби єгипетські піраміди, далеко за посадками видніються терикони під Новогродівкою. Нагріті сонцем, типові пейзажі Донбасу. Якби ж знав тоді, скільки разів буду бачити ці місця в різні пори року та скільки всього з ними буде пов’язано.

Таксист висаджує нас біля автостанції та відбуває. Тут пересідаємо в іншу машину. Довго їдемо порожніми вузькими дорогами із зарослими узбіччями. Зустрічних машин майже немає. Водій каже, що ми вже в Дніпропетровській області.

Ось і місце призначення. Звичайна механізована колона в невеликому селі десь на межі Донецької та Дніпропетровської областей. Нас зустрічає великий український прапор на стіні всередині одноповерхового будинку. Біля нього — днювальний у чорному комбінезоні й балаклаві. Поруч спальне приміщення з акуратно застеленими двоярусними ліжками.

Після короткої розмови зі старшим, який просить не знімати його, починаються тренування добровольців. Декілька чоловіків у чорних комбінезонах і балаклавах розбирають і збирають автомат, потім під керівництвом інструктора виходять на вправи.

Інструктор — явно колишній військовий з досвідом — завзято ганяє новобранців. Вправи на витривалість, рукопашний бій, відпрацювання штурмових дій. Він, ніби шуліка, носиться між хлопцями, поправляє, шліфує рухи. Палаючі очі, орлиний ніс.

Після тренування підтверджує: грузин. Ще молодим воював проти росіян в Абхазії в 1992—1993 роках. Тепер хоче передати свій досвід тут.

Ми справді вражені завзяттям, настроєм і рішучістю цих людей.

Час повертатися в Донецьк. Нас везуть у Красноармійськ, де вже чекає знайомий таксист.

Не полишає відчуття, що я побачив нову силу. Безкомпромісну, готову боронити країну.

P. S. Навесні 2019-го, на позиціях під Донецьком, я впізнаю його — ті самі очі, той самий орлиний ніс. Зураб Яшвілі.

Він знову воює.

Потім буде чай у підвалі на шахті «Бутівка», спокійна розмова. 24 лютого 2022 року він знову піде на війну добровольцем.

У липні 2024-го Зураб помре від поранень.

Неділя. Повільно прокидається маленький готель на 50-річчя СРСР. Тонкі перегородки між номерами не стримують гамір, що долітає до вух. Здається, готель гуде, як вулик. Дивно: ще кілька днів тому він був майже порожнім. Сьогодні ж тут повно людей. Вони говорять, тупцюють у номерах, чути шипіння чайників. Сьогодні великий мітинг у центрі Донецька.

На вулиці по-весняному тепло. Швидко долаю шлях до площі Леніна. На ній багатолюдно. Під пам’ятником «вождю світового пролетаріату» вже змонтовано сцену, яку по периметру охороняють хлопці в масках. Потужні колонки розносять радянські пісні. У наметах Комуністичної партії України та Партії регіонів роздають агітки.

Але найперше, що впадає в очі, — це кількість російських прапорів.

О, знайомі обличчя. Бабульки з табору біля ОДА вже тут. Нарядні. Георгіївські стрічки, наклеєні прапори «ДНР».

Виступають оратори, агітують за референдум. Натовп збуджується, люди махають прапорами, аплодують — відчувається урочисте піднесення. Наприкінці слово бере самопроголошений губернатор Донеччини Денис Пушилін.

Лейтмотив промов — референдум, призначений на 11 травня. Слова про «суверенітет» і можливість приєднатися до будь-якої країни викликають захват. У повітря знову злітають прапори Росії та «ДНР».

Мітинг добігає кінця. Радісні обличчя, суцільне захоплення. Зі сцени звучить заклик іти до державної телерадіокомпанії — голос «молодої республіки» має бути почутий.

Поки сиджу в «Мак-Дональдзі» та відправляю фото в редакцію, площа повністю порожніє. Ловлю таксі. Треба встигнути за головою колони, що вже рушила на вулицю Куйбишева.

Вискакую з машини на перетині Ленінського проспекту та Куйбишева. З віддалі по проспекту повільно насувається широка колона з молодих і рішучих прихильників «молодої республіки». Позаду — затор транспорту. Нервово дзеленчить трамвай. Колона звертає на Куйбишева. Попереду — хлопці в бронежилетах, з міліцейськими щитами й бейсбольними битами.

Ось і державна телерадіокомпанія. Велична будівля з могутніми колонами причаїлася в парку. Ворота зачинені, і люд упирається в них. Група міліціонерів з автоматами, побачивши натовп із битами та щитами, понуро відходить за ріг будинку. Щойно останній правоохоронець зникає — ворота під натиском відкриваються.

Ніби потік, що прорвав греблю, юрба заповнює двір і сходи.

Міліцейські чини намагаються про щось домовитися — марно. Перед входом залишається тільки прапорщик. Його просто відсувають убік, і натовп заповнює вестибюль.

На годиннику — 16:52.

Усе! «Молода республіка» отримує свій рупор.

Непереборне бажання все кинути й поїхати додому стукає в скронях. Зупиняю таксі. Ми їдемо сонячним Донецьком, і я слухаю потік думок таксиста. Йому все подобається. «Нічого, поживуть ще трохи наші діти без кока-коли», — каже він.

Я заперечую, що Донбас навряд чи зможе існувати без України. Він легко відкидає це та заявляє, що не проти повернення в СРСР.

Ще є квитки на вечірній київський потяг. Швидко збираю речі та їду з готелю.

Розмірено стукають колеса. У вікні мерехтить весняний Донбас. У голові хаотично рояться думки, і, ніби у викривленому калейдоскопі, перед очима виринають картини всього, що побачив за ці 20 днів…

P. S. Я більше не повертався до Донецька.

Наступного дня в місті пройшов останній великий мітинг за єдність України.

Його розігнали прихильники Росії.

Людей калічили арматурою.

У Києві тепло й гамірно. Місто ще оговтується від бурхливих зимових подій. Другий день тиняюся по квартирі. Голова гуде. Усі думки зосереджені на Донбасі. Повідомлення звідти не додають спокою. Позавчора, у день, коли повернувся, у Слов’янську зʼявився «народний мер» — В’ячеслав Пономарьов. Учора в Луганську люди в масках із російськими прапорами захопили ОДА.

Чергове повідомлення про мінування вже не дивує. «Заміновано» залізничний вокзал Київ-Пасажирський. Їду туди.

Велична будівля — порожня. Міліція, червоно-білі стрічки, утомлені та знервовані пасажири. Після Донецька та Слов’янська все це чомусь сприймається як належне. За годину вокзал відчиняють, і люди поступово повертаються.

Життя вирує знову.

Прийде травень — і повідомлення про мінування стануть звичними.

Глибока ніч. Київ потопає у квітучих каштанах. Гарчання БТРів в урядовому кварталі підбадьорює. Цілий день чекав на ці навчання. Сьогодні бійці Управління державної охорони і солдати Збройних Сил України відпрацьовують взаємодію на випадок захисту державних установ.

І знову в голові Слов’янськ і Донецьк. І росіяни на броні в Краматорську.

Хлопці в новому камуфляжі «дубок» і з притороченими до бронежилетів штик-ножами сиплються з тентованого кузова вантажівки. БТРи під’їжджають до стін Верховної Ради, і солдати вибудовують ланцюг по периметру. Напружені, схвильовані обличчя.

Спецпризначенці з кулеметами вже на своїх позиціях біля входів до парламенту.

Снайпери займають визначені точки.

Таке саме дійство відбувається біля стін будівлі Кабінету Міністрів. Порожні вулиці сонного міста. Уперше бачу стільки військової техніки біля цих установ.

Не полишає відчуття, що приготування робляться для того, щоб побачили ті, хто на Донбасі встановлює свої порядки.

Думка про те, що завтра треба брати квиток на Донецьк, свердлить мозок…

Ранкові новини ніби обдають окропом.

У Слов’янську бої. Збито два українські Мі-24. Один з екіпажів загинув.

Купив квиток на донецький потяг. Гарячково збираю речі.

Ближче до обіду приходять тривожні новини з Одеси — зіткнення зі стрільбою в центрі міста, біля Соборної площі. Є вбиті.

Телефонує шеф фотослужби Франс Пресс, Сергій Супинський, і радить почекати до вечора з рішенням, куди їхати. Можливо — Одеса…

Повільно наближається час відправлення вечірнього потяга на Донецьк. Нарешті рішення прийнято — треба їхати в Одесу.

Збираюся. До центрального автовокзалу — як палицею кинути. На щастя, квитки на нічний автобус ще є. Десь у глибині душі відчуваю щем від незадоволення. Так хочеться на Донбас: там же тепер найгарячіше.

Стою перед автобусом і, щоб розвіяти сумніви, дістаю квиток на Донецьк і викидаю його в урну.

Смеркає. Посадка завершується. Я вже в автобусі. Притискаюся чолом до холодного скла.

Знову дзвонить Сергій.

Звістка шокує: в Одесі вже понад сорок загиблих…

Якась дикість.

Заплющую очі.

Автобус пливе в безсонну ніч.

Випірнаю з напівдрімоти під шелест коліс. Пряма дорога губиться в блідо-рожевому обрії. У ранкових сутінках автобус спускається до Хаджибея. Одеса зовсім поруч. Думка про те, що доведеться побачити, не давала заснути всю ніч. Мозок відмовляється сприймати масштаби того, що сталося.

П’ята ранку. Ніжний світанок заливає порожні одеські вулиці. Залишаю речі в номері готелю на Грецькій площі. Учора неподалік учасники ходи за єдність України зазнали нападу з боку проросійських радикалів. Пролунали перші постріли, загинули українські активісти.

Виходжу на вулицю. Біля торгового центру «Афіна» — спалений мікроавтобус, німий свідок учорашніх подій. Викликаю таксі й відправляюся на Куликове поле, куди розлючені патріотичні демонстранти напередодні погнали прихильників «руского міра».

Травневе сонце вже панує на одеських вулицях. На великій площі перед Будинком профспілок — безлад. Розкидані залишки напівспалених наметів, каміння й багато іншого сміття. Обвуглені двері центрального входу прикривають чорну діру холу. Упадає в очі потріскане, закопчене скло на спалених вікнах другого поверху.

Три міліціонери ховають обличчя, побачивши камеру. Вони сидять на складених піддонах перед входом. Усередину заходити не можна: ведуться слідчі дії.

Обходжу Будинок профспілок по колу. Бокові двері потрощені, і біля них теж кордон міліції. У парку на доріжках — калюжі запеченої крові, бинти, гумові медичні рукавички, іконки, трохи далі в кущах — закривавлений український прапор. Ох, що ж тут учора було?..

Біля виїзду з двору — шеренга міліціонерів у обладунках. З північного боку втомлені правоохоронці палять багаття. Весь будинок заблоковано по периметру.

На площі перед центральним входом уже працюють комунальники. Трактор згрібає залишки спаленого наметового містечка. Сам вхід охороняє ланцюг міліціонерів в обладунках. Поблизу молиться священник зі сльозами на очах. Жінка з квітами плаче напроти входу. Їй дають можливість покласти букет біля стін будівлі. Похмурі рятувальники, які щойно вийшли з неї, змотують пожежний рукав. Не полишає відчуття загального шоку й розгубленості всіх присутніх…

Сьома тридцять. Відправляю перші фото в редакцію.

Дев’ята ранку. Після безсонної ночі в автобусі зрадливо накочує втома. Гріє сонце й хочеться спати. Людей стає більше. Вони несуть квіти, запалюють лампадки. Розморені сонцем міліціонери не заважають.

Раптом площею перед Будинком профспілок розносяться невдоволені крики. Увагу привертають хлопці в камуфляжі та бронежилетах. Помічаю напис на шевроні одного з них — «Воля або смерть!». Поки молодих чоловіків перевіряють і пропускають за міліцейське оточення, юрба на площі електризується.

Велика каменюка влучає в ногу одного з правоохоронців. Жінки й чоловіки з георгіївськими стрічками розмахують палицями та підступають. Градус невдоволення явно зростає. Найбільш розігріті вже махають палицями перед обличчями міліціонерів.

Проте зборище знаходить інший спосіб вихлюпнути злість. Великий український прапор, що майорів на флагштоку перед будівлею, летить на землю. Його починають утоптувати в бруд і попіл.

І тут стається те, що назавжди змінило моє уявлення про Одесу.

Часто відвідував і дуже люблю це місто. Але залишки імперського лоску завжди дисонували в моїй свідомості. Бентежили і проросійські настрої частини його жителів. Саме вони зібралися тут зараз і топтали Прапор моєї країни. Після побаченого зовсім недавно на Донбасі переверталося нутро.

Молодий чоловік з’явився ніби нізвідки. Він вихопив полотнище з-під ніг і зробив спробу втекти. Це був вчинок.

Розлючений натовп накинувся на нього. У хід пішли кулаки й палиці. Мабуть, якби не міліція поруч, парубку б не жити… Правоохоронці буквально відбивають сміливця та відводять з площі.

За прапор одразу хапається ще один чоловік, але теж програє сутичку. Стяг знову опиняється під ногами. Його підпалюють. Це явно надихає проросійських демонстрантів. Вони розмахують кулаками та скандують гасла.

На диво, знаходяться ще сміливці, які намагаються щось довести натовпу. То тут, то там виникають сутички, і групи міліціонерів метушаться, намагаючись відбити відчайдухів. Їх теж виводять.

Градус напруження явно зростає. Люди вже впираються в міліцейські щити. Найбільш активні клином намагаються продавити центр оточення та прорватися в Будинок профспілок. Попереду — завзяті жінки. Міліціонери їх не чіпають. Чоловіки-задираки то там, то тут устряють у бійки. На моїх очах один з нападників піднімає прозоре забрало каски міліціонера та б’є того кулаком в обличчя. Трохи далі натовп висмикує правоохоронця з шеренги й валить його на землю. Зойки та сварки лунають звідусіль. Товариші відбивають поваленого колегу й рятують його від розлюченої юрби.

Міліції вдається відбитись, і пристрасті поступово вщухають. Натовп відступає. Присутніх на площі побільшало, але явної агресії вже немає. Люди продовжують нести квіти до стін Будинку профспілок. Багато хто плаче.

Знову напруження. Молода жінка стоїть в оточенні публіки явно не проукраїнських поглядів і намагається вести діалог: «Люди! Нас же зіштовхують лобами! Схаменіться!» Її слова тонуть у насмішках та улюлюканні. Дехто поруч починає аплодувати просто біля її обличчя.

Тоді жінка набирає повні груди повітря, піднімає руку догори та кричить: «Слава Україні!»

Миттєво її світле волосся опиняється в чиємусь кулаку. Сміливицю тягнуть за коси й намагаються бити. Добре, що поруч знаходяться більш помірковані, вони відбивають її в натовпу і виводять із площі.

Біля центру міліцейського кордону, напроти входу до будівлі, — рух. Юрба розступається, і на утвореному просторі вишиковуються священники. Вони правлять заупокійну службу.

Я йду з площі. Назустріч люди несуть квіти й лампадки.

P. S. Є і гарні новини — десантники разом з Нацгвардією звільнили телецентр на горі Карачун біля Слов’янська.

Жалоба.

Майже пів сотні загиблих.

Тоді ще свідомість відмовлялася приймати таку кількість людей, які втратили життя за один день у, здавалося б, мирному місті.

Похмурий ранок. Іду до Дюка. Там українські активісти проводять жалобний мітинг памʼяті загиблих під час заворушень 2 травня. Людей мало. Вражає літня жінка, що тримає рукописний плакат зі зверненням до російського президента.

Виступи короткі. Державний Гімн. Хтось плаче…

Усе. Треба їхати до Будинку профспілок.

По дорозі зустрічаю двох молодих хлопців з битами й українською символікою. Мабуть, це охоронці мітингу.

На Куликовому полі — сотні людей. Біля входу в Будинок профспілок — метушня: працівники знімають обвуглені двері. Поруч тупцює кілька міліціонерів. Пройшла інформація, що сьогодні повинні пустити всередину.

На площі перед входом — гора квітів. Люди несуть нові, запалюють свічки та лампадки. На сходах, посередині входу, установлено стенд із написом «Помни Хатынь» і чомусь портретом Слободана Милошевича з його цитатою про «триєдиний народ» і згубність впливу Заходу. Це поєднання дещо дивує. Поруч — стенд зі списками загиблих. Трохи далі, на стіні Будинку профспілок, приторочена інсталяція з великого триколора й ікони з останнім російським імператором. Усюди гори квітів, свічки, лампадки. Інколи площею прокочується хвиля плачу.

Десь о пів на другу міліціонери відходять, і люди несміливо починають заходити в хол будинку. Заходжу і я.

У холі темно, сильний запах гару. Під ногами хрустить бита штукатурка. Побачене першим вражає: цегла на стінах, бетон, стеля — білі, випечені, ніби в горнилі, до другого поверху. Важко уявити, яке пекельне полум’я тут вирувало 2 травня.

Чутно лише кроки. Майже в повній тиші люди зі свічками та квітами піднімаються сходами. На другому поверсі — закопчені стіни й пітьма. Хтось тихо плаче, хтось стоїть зі свічкою, занурившись у роздуми. Ніби бліді тіні, люди рухаються темними коридорами.

Підіймаюся на закіптюжений третій поверх. На сходах — завали з обвуглених меблів. Мабуть, ці барикади коштували комусь життя… Сходи, стіни — усе закопчене доверху. Чорні силуети, тихий шурхіт кроків, схлипування.

В одному з відгалужених коридорів скупчилися люди. На підлозі стоять лампадки. Поруч плачуть жінки в чорних хустках. Це родичі. Здається, повітря в покритих кіптявою приміщеннях загусло від горя.

Іду коридорами третього поверху. Усі двері кабінетів розчинені навстіж, уміст шаф і столів вивернуто на підлогу. Знаходжу кімнату із замком, щоб спокійно надіслати фото в редакцію. Не минає і десяти хвилин, як двері починають ламати ззовні. Видно, декого привела в ці стіни явно не скорбота…

На вулиці багатолюдно. Чую заклики йти на Тираспольську площу «освобождать мальчиков». Частина присутніх прямує на вулицю Преображенську, де в ізоляторі, розташованому в міському управлінні міліції, тримають проросійських учасників подій 2 травня.

Починається дощ. Двадцять хвилин пішки — і я на місці.

Ворота міліцейського управління вже проламані, розбурханий натовп заполонив двір. Емоції бʼють через край. Живим коридором прямо на мене йдуть проросійські учасники тих подій. Міліція їх просто випустила на волю. Обійми, крики радості, сльози. Родичі їх зустрічають як переможців. Біля виходу з ізолятора зі скам’янілими обличчями за дійством спостерігають офіцери міліції.

На Преображенській, перед входом до управління, починається стихійний мітинг. «Адєсса — русскій город! Русскіє сваіх нє бросают! Гєроі!» — скандують учасники під мокрим від дощу російським прапором. Нікого не бентежить шеренга спецпризначенців, які вже підібралися до натовпу й намагаються протиснутись у двір. Мітингарі в’яжуть георгіївські стрічки на обладунки міліціонерів і закликають приєднатися до «народу». Учасники хресного ходу з іконами й хоругвами теж тут.

«Правый сектор идет!» — як постріл лунає несамовитий крик.

Те, що сталося потім, мене вразило й водночас шокувало. Усе приводиться в рух. За якихось п’ять хвилин вулиця перед управлінням міліції спорожніла. Ніби й не було тут ніякого мітингу та не вирували пристрасті.

Здається, Одеса заклякла від шоку. Місто ніби стишилося, причаїлося під тягарем горя. Ні до, ні після того травня я не бачив таких спорожнілих вулиць у центрі Одеси.

Сьогодні похорон члена Партії регіонів, депутата Одеської обласної ради В’ячеслава Маркіна. Він помер у ніч на 3 травня від ушкоджень, імовірно, унаслідок падіння з висоти.

Велика адмінбудівля Одеської облради на вулиці Канатній, 83 — прямо навпроти Будинку профспілок. У холі другого поверху стіни затягнуті важкими тканинами. Біля портрета покійного, який тримає працівник ритуальної служби, збираються люди. Приблизно о десятій труну з тілом заносять до холу.

Ніколи раніше не стикався із цією людиною, але з того, як реагують присутні, зрозуміло: Маркіна любили. Черга повільно рухається повз труну. Жінки ридають, та й чоловіки не стримують сліз. Його товариші з надовго затримуються біля труни. Запанували горе й непідробна скорбота.

Час, відведений на прощання, добігає кінця. Люди поступово виходять на вулицю. Чоловік смикає мене за рукав. У нього стос аркушів А4 з надрукованим текстом. Листівки він намагається роздавати тут же. Читаю заголовок: «Обращение граждан Одессы к депутатам областного совета».

У тексті йдеться про мирних громадян Одеси, які були заживо спалені учасниками маршу за єдність України. Далі — прохання до депутатів звернутися до міжнародних організацій з метою створення комісії для розслідування цього злочину проти людяності. Наприкінці — вимога направити в Одесу міжнародних спостерігачів і миротворчий контингент. І головне — до завершення розслідування не проводити в Україні жодних виборів.

Пишна похоронна процесія виходить на вулицю. Труну під плач рідних і друзів переносять в автобус.

Навколо лунають зойки, ридання, скандування гасел… Це розпочинає роботу група «плакальниць», що стояла неподалік. Я не бачив цих жінок біля труни на другому поверсі. Тут же вирує мітинг, де свої організатори та заводії.

Чоловік з медалями та георгіївською стрічкою на грудях старанно пускає сльозу. Усі журналісти переміщуються сюди — і група завзято працює на камери.

Процесія вирушає на кладовище. Я повертаюсь в готель.

Вулиця Рішельєвська. Старі, могутні платани, від яких так затишно в центрі міста. Десь на розі з Єврейською зовсім юний хлопчина в потертій одежі, що вже квартал іде за мною, нарешті наважується підійти.

«Дядя, вы журналист?»

На мою ствердну відповідь він лукаво мружить око й випалює: «А мы их сюда больше не пустим!»

P. S. У новинах — бої під Слов’янськом. Є втрати.

Десятки разів проходив це місце до того травневого дня, десятки — після. Тут б’ється серце міста.

На розі Преображенської та Дерибасівської — усе у квітах і синьо-жовтих стрічках. На огорожі, що відокремлює проїжджу частину, висить портрет молодого чоловіка. Саме тут 2 травня, коли прихильники соборності України почали тіснити проросійських активістів, куля обірвала життя Андрія Бірюкова.

Недовга громадянська панахида. Розбиті горем дві жінки — молода та літня — біля труни. Поруч стоять друзі та знайомі. Тим часом люди біжать на роботу. Пасажири в автобусах і трамваях, що проїжджають повз, здається, байдуже спостерігають.

Труну з тілом Андрія забирають.

Місто останніми днями ховає загиблих і повільно оговтується від шоку.

Учора не знімав.

На Куликове поле теж не ходив. Будинок профспілок став меморіалом. Люди йдуть туди з квітами, свічками.

Я не пішов.

Не хочу знімати чергові похорони, які майже щоденно відбуваються в Одесі. Стомився торкатися людського горя. Відчув якусь неймовірну виснаженість. Ніби гирі прив’язані до ніг.

Усі чекають на 9 травня. Містом ходять чутки: проросійські сили готують «відповідь» за 2 травня. Говорять про диверсантів. В інтернеті — про можливі дії українських радикалів.

Побачимо, що буде завтра.

Сьогодні просто гуляю сонячною, напівпорожньою Одесою.

День, якого всі так чекали, настав.

Одноманітно шипить газ у центрі чавунного вінка, нервово тремтить розпечене повітря над жовтим язиком вічного вогню. Ніби вартові, біля нього застигли міліціонери. Та й увесь парк імені Тараса Шевченка насичений групами правоохоронців.

Алеєю слави до пам’ятника Невідомому матросу йдуть люди. Тихо дзвенять десятки медалей на грудях літнього чоловіка в морській формі — надто багато, як для його віку. Молоді й немолоді несуть квіти. Якось відокремлено стоїть кілька людей з портретами своїх рідних у військовій формі часів Другої світової. Легкий вітерець тріпає георгіївські стрічки на їхніх грудях.

Карбуючи крок, Алеєю слави прямує рота курсантів військової академії. За деякий час до монумента прямують курсанти-моряки. Шикується військовий оркестр. Усе готово до урочистого маршу. Дідок біля вічного вогню поправляє стилізований червоний прапор перемоги.

Усе як завжди. Таке дійство відбувається щороку. Але сьогодні тут якось стримано тихо. Занадто зосереджені погляди й напружені обличчя.

Нарешті оркестр вибухає. Військові проходять урочистим маршем повз монумент. Офіційну частину завершено. Люди починають розходитись. Майже відразу Алеєю слави до вічного вогню повільно насувається велика уквітчана колона на чолі з «афганцями». Усе минає без ексцесів.

Треба ще встигнути на Куликове поле.

Будинок профспілок зяє чорними зіницями вікон. Першим упадає в очі чоловік на даху — він чіпляє там червоний прапор і потім довго стоїть у філософській задумі. Площа майже порожня. Лише перед входом — група людей з червоним прапором. Усе доволі мирно. Їх навіть не дратує Державний Прапор України на флагштоку перед фасадом. По периметру розсипалися групки міліціонерів.

Не затримуюсь. Треба проїхатися в’їздами до міста.

На посту ДАІ на київській трасі — пара БТРів з повернутими в бік порожньої дороги КПВТ.

Їду до аеропортового кола. Тут теж БТРи, військовий намет і десантники, що будують укріплення.

Підходжу до великої купи піску. Солдат, який стоїть осторонь, дивиться з недовірою та поправляє автомат. Він на охороні. Його товариші наповнюють мішки. Показую вартовому паспорт і роблю кілька кадрів. Прощаємось.

Не можу втриматись — слова ніби прориваються зсередини: «Хлопці, побачите людей зі зброєю та георгіївськими стрічками — валіть без попередження».

Ловлю здивовані погляди.

Повз нас по колу мчать автомобілі в бік міста. Увагу привертають великі білборди з політичною рекламою. На них посміхаються привітні й респектабельні кандидати.

До президентських виборів залишається трохи більше двох тижнів.

Черговий похмурий ранок в Одесі. Після вчорашнього дня зрозуміло, що ніяких заворушень більше не буде. Кортить поїхати додому, але вирішив затриматися до вечора. Сьогодні дев’ятий день після загибелі людей у Будинку профспілок, і там планують провести поминальний обід.

На Куликовому полі людно. Довгий імпровізований стіл, збитий з піддонів і ДСП, що вже стоїть по центру площі, поступово заповнюється їжею. Люди все несуть продукти, хто що може, і розкладають на столі.

Ближче до входу — зовсім інша обстановка. Тут стоять портрети загиблих, плачуть родичі, люди несуть квіти та свічки, панує атмосфера пекучого горя. Важко дивитися, як мати плаче біля портрета сина у військовій формі. Батько Ігоря Лукаса, наймолодшого із загиблих, довго стоїть у центрі кола присутніх, тримаючи портрет сина.

У холі, серед закопченого сміття й безладу, по битій штукатурці повільно ходить літня жінка. Здається, що її біль зараз вихлюпнеться із затуленого обома руками рота. Хтось піднімається далі по сходах, хтось так і стоїть, ціпеніючи в тузі, у дверних отворах.

Між закіптюженими стінами другого поверху — люди, свічки, ікони, сльози.

Голоси, що долітають з вулиці, стають гучнішими. Там уже йде мітинг, і кожен охочий може висловитися перед людьми на площі. Учасники зібрання читають вірші, лунають промови.

Спускаюся до них. За деякий час усі збираються навколо стола, заставленого їжею. Гамір стихає. Звуки молитви тихо пливуть над Куликовим полем. Молодий священник служить панахиду в центрі площі. Навколо — люди із сумними й урочистими обличчями. Хтось обіймається, хтось плаче. Ліниво тріпоче радянський прапор на вітрі.

Молитва стихає. Ще кілька хвилин священник промовляє до людей і залишає площу. Поминки жвавішають, присутні обступають стіл і енергійно беруться до їжі. Роблю декілька кадрів і теж іду.

Тоді — перед Будинком профспілок — мною володіли дуже суперечливі почуття. Після пережитого на Донбасі рівень толерантності до антидержавних проявів дорівнював нулю. Але чим більше часу минало, тим гостріше приходило розуміння трагедії в Одесі, тим сильніше зріло співчуття до людей, яких безжально використали як сакральну жертву.

У серпні 2014-го, уже в розпал війни на Донбасі, на знаменитому блокпості «Хрест» у Дебальцевому я зустрів знайомого — російського фотографа. Так, тоді ще російські журналісти могли працювати з обох боків лінії фронту. Його слова вразили. Багатьох російських «добровольців», з якими йому доводилося перетинатися, спонукали поїхати на війну в Україну саме травневі події в Одесі.

Увечері сів на потяг до Києва. Наступного дня була неділя.

P. S. 11 травня в Донецьку й Луганську провели «референдуми». «Народні республіки» оголосили про «незалежність».

4 червня, після триденних боїв, прикордонники луганського загону залишили частину.

Кордон відкрився.

В Україну пішли колони російської військової техніки.