Заспокійливий стукіт коліс, потяг Київ — Харків набирає швидкість. У купе тепло й затишно, вже розносять чай. Думки рояться, мов джмелі, і хвилювання важко подолати: для мене це відрядження — перше, ніби крок у невідомість.
Події зими 2014, а згодом і початку весни неслися з карколомною швидкістю. Втеча Януковича, російське вторгнення в Крим і псевдореферендум 16 березня, після якого Путін оголосив про «приєднання» півострова до Росії. Паралельно з кримськими подіями проросійські сили дедалі активніше розхитували Донбас.
13 березня на центральній площі Донецька під час мітингу за цілісність країни було вбито українського активіста Дмитра Чернявського. А вже 6 квітня проросійські сили захопили будівлі луганського управління СБУ та Донецької ОДА, де 7 квітня проголосили створення так званої Донецької народної республіки.
І ось — тривожна звістка з Харкова. Того ж 7 квітня проросійські сили захопили Харківську ОДА. Від початку весни місто лихоманило: ще 1 березня проросійські активісти штурмували адміністрацію, били євромайданівців, ставили їх на коліна. Тепер вони зняли український прапор над будівлею й готувалися проголосити ще одну «народну республіку».
Саме до такого Харкова мчав потяг того квітневого вечора. Я ще не уявляв, що доведеться пережити і свідком яких подій стану. Кожен новий день приносив нові виклики, і дедалі важче було повірити, що все це відбувається у твоїй країні, коли події наступного дня затьмарюють усе, що сталося напередодні. Не кожен епізод тієї весни став кадром. Але найяскравіші — назавжди залишилися в пам’яті.
